“Стокгольмський синдром”, чи вплив минулого?
Більшість населення Криму на так званому референдумі проголосувало за приєднання території півострова до Росії. Таке волевиявлення виглядає парадоксальним. Адже з давніх давен Росія експлуатувала Україну та Крим, використовувала їх сировинну базу для власного збагачення. Тож звідкіля у кримчан визріла така симпатія до своїх поневолювачів? Де гарантії того, що експлуататорський режим не відновиться тепер, після приєднання Криму до Російської Федерації?
Чи не схоже це на “стокгольмський синдром”? Цей термін запровадив у юридичний обіг Нільс Біджерт під час аналізу ситуації із захопленням заручників, що виникла у Стокгольмі 1973 року і обґрунтував його як психічний стан, коли полонені проявили симпатію до викрадачів.
“Стокгольмський синдром”, чи вплив минулого? Чому так склалося, що на території Криму майже не залишилось патріотів? Чому більшість рветься до країни, яка століттями не давала нашій нації розвиватися і вважала Україну окраїною Росії?
Відповідь на це питання варто шукати у минулому, коли для Росії Крим став не тільки базою розташування військово-морського флоту, а й портом для міжнародної торгівлі, місцем відпочинку російської знаті.
У XX столітті репресивна політика Москви була спрямована саме на проведення політичного і духовного терору щодо Криму.
Області УРСР 1932–1991 рр. Анімація (натисніть на картинку)
У1928-1931 рр. більшовицьким режимом було розстріляно і відправлено у заслання біля 3,5 тисяч осіб, в основному представників кримської інтелігенції. Дії влади були спрямовані на русифікацію. Корінна народність – кримські татари – були позбавлені своєї багатовікової літератури та писемної культури. У 1944 році за наказом Сталіна відбулася депортація кримсько-татарського народу з Криму. Репресіям були піддані й українці.
Русифікація, депортація, гніт, тиск, мали б сформувати у кримчан несприйняття імперських настроїв, дезінформація, несприйняття євроінтеграційних процесів зробили свою справу, що підтвердили результати так званого референдуму.