Досьє
Зінчук Микола Пилипович
Зінчук Микола Пилипович : Депутат Рівненської обласної ради 6 скликання (2010-2015)
Інформація станом на 26 вересня 2011 року
Офіційна автобіографія із сайту Рівненської обласної ради:
Зінчук Микола Пилипович народився 11 квітня 1928 року в с.Сухава Володавського повіту Люблінського воєводства, Польща. У червні 1946 року внаслідок операції «Вісла» змушений був зі всією сім´єю переїхати на територію України (депортація українців з Холмщини).
У 1954 році закінчив Львівський зооветеринарний інститут за спеціальністю «ветеринарний лікар».
Зінчук Микола Пилипович З 1954 року працює у Тучині головним ветеринарним лікарем району, завідуючим Тучинської ветеринарної дільниці, старшим і головним ветеринарним лікарем елітно-насінницького радгоспу «Тучинський», з 1971 року – незмінний його директор.
Знатний організатор сільськогосподарського виробництва. Герой Соціалістичної Праці, повний кавалер орденів «За заслуги», Заслужений працівник сільського господарства України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Почесний академік НААН України. Опублікував понад 100 наукових праць.
Одружений, має доньку.
Обраний по багатомандатному виборчому округу від Народної Партії.
Інформація із Здолбунівської громадсько-політичної газети «Нове життя» 22 квітня 2011 року:
Не хочемо стати безземельною голотою
Найближчим часом Верховна Рада може прийняти доленосні для нашого народу закони про пенсійну реформу і про зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Це викликає у сільського населення справедливу тривогу. Всі розуміють, що сьогодні неважко зібрати 300 голосів у Верховній Раді і скасувати чинний Закон про мораторій на продаж землі. Тоді до краю зубожілі селяни або спадкоємці померлих власників паїв – діти, внуки, правнуки, що проживають в містах і промислових центрах, – навперебій кинуться продавати свої земельні паї. Багато власників паїв – одинокі літні люди, і саме життя змушує їх йти на це, щоб вижити сьогодні. А спадкоємцям померлих власників земельних паїв земля не потрібна, вони на ній не працювали і працювати не будуть.
Цим становищем, безумовно, скористаються спритні ділки і ті, що нажили капітал нечесним шляхом. З рук первинного землевласника, з рук селянина, земля вислизне, так і не врятувавши його від убогості і безвихідного становища. І на селі з´явиться новий клас – клас безземельної голоти, у якого вже нічого не залишиться. В кінцевому результаті, як ви розумієте, буде створено нову спільність – народ, який тимчасово проживає уже не на своїй, а на чужій землі.
Необхідно передбачити, що землю має право купувати тільки держава
і тільки через Державний земельний банк.
А тим часом, поки земля ще не стала товаром, великий капітал робить все можливе, щоб господарювати на цій землі було невигідно і збитково. А що ж нам робити? Як діяти?
Я з 1971 року і до тепер працюю директором ДП ДГ «Тучинське». Я твердо переконаний, що оптимальним варіантом при прийнятті закону про продаж землі необхідно передбачити, що землю має право купувати тільки держава і тільки через Державний земельний банк. Постане питання: а де держава візьме гроші на купівлю земель?
Держава може купувати землю з виплатою її вартості по роках – в 5-10-20- 50 років. Куплену землю держава через названий банк тут же здає в оренду громадянам України, які бажають на ній працювати.
Вважаю, що це єдиний і правильний шлях зберегти Україну як незалежну державу. Це виключить будь-які спекулятивні дії із землею. І земля залишиться державною власністю України. До цього закликає і світовий досвід. В Англії, наприклад, сьогодні 93 відсотки земель сільськогосподарського призначення у власності держави, в Ізраїлі – більше 90, у Франції і Німеччині – 67 відсотків, в США – до 70 (а після Другої світової війни було лише 3 відсотки).
ЗІНЧУК Микола Пилипович. Народився 11 квітня 1928 р. В 1954 році закінчив Львівський ветеринарний інститут.
Герой Соціалістичної Праці, повний кавалер ордена «За заслуги», заслужений працівник сільського господарства України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, почесний академік Академії аграрних наук НАН, депутат Рівненської обласної ради.
Микола Пилипович вже багато років очолює державне підприємство «Дослідне господарство «Тучинське». За період його роботи на посаді директора виробництво продукції у господарстві «Тучинське» зросло в 3,7 раза. М. П. Зінчук – автор надранньої технології вирощування картоплі, співавтор розробки і впровадження у виробництво нової комплексної технології вирощування кукурудзи на зерно і силос, автор півпарового обробітку грунту під висів цукрових буряків із застосуванням сидератів хрестоцвітих культур, автор інтенсивної технології використання культурних пасовищ, що забезпечує вихід з гектара по 150 і більше центнерів кормових одиниць. Ці технології на прикладі державного дослідного господарства «Тучинське» стали широко запроваджуватись в інших господарствах не тільки Рівненської області.
Опублікував понад 100 книг, посібників, рекомендацій, статей у наукових журналах, газетах. Крім публікацій, досягнення господарства широко висвітлювались у лекціях і виступах.
Коротше кажучи, в більшості країн світу спостерігається тенденція до викупу земель у державну власність. При такому підході всенародне багатство і добро України не піде по чужих руках. Тільки так ми зможемо на перспективу зберегти Україну самостійною державою.
Є і другий варіант ринку землі, за яким вона продаватиметься у приватні руки. Селяни її не зможуть купити, бо в них немає грошей. Відтак через підставних осіб землю скупить великий капітал. Він її забере по символічній ціні. Вже в засобах масової інформації говорять, що на Україні ціна 1 га ріллі становить 4-5 тис. грн. Фактичну вартість гектара землі визначити ніхто не зможе. Але 4-5 тис. грн. за гектар – це сміх.
Ціна
Умовно припустимо, що гектар поля дає врожайність пшениці по 20 центнерів.
За 100 років він дасть 200 тонн. Сьогодні ціна тонни пшениці — 2 тис. грн.,
а за 200 тонн — 400 тис. грн. Оце й буде справедлива ціна 1 га ріллі.
Наші прадіди визначали ціну землі дуже простим, але справедливим методом. Брали врожайність гектара, множили на 100 років, і сьогоднішня ціна врожаю за 100 років становила вартість землі.
А зараз ціну гектара хочуть зменшити в 100 разів і більше. Але ж у нас є області, які одержують врожайність пшениці по 40 ц/га, є райони, які мають 60 ц/га і більше. Відповідно і ціна гектара повинна бути у 2-3 рази більшою і становити 800 тис. грн і 1 млн. 200 тис. грн.
Чи не надто високою буде ціна гектара? Ні! Євросоюз для своїх фермерів щорічно видає державних дотацій за 1 га ріллі по 1200 доларів США, або за 100 років там фермер тільки дотацій за гектар ріллі одержить 120 тис. доларів (це більше одного мільйона гривень!).
Так ціниться гектар ріллі у світі. І ціна його з кожним роком зростатиме, бо з кожним роком кількість земель сільськогосподарського призначення зменшуватиметься, а кількість населення буде зростати. Адже земля купується не на 5-20 років, а назавжди. Це не фабрика й не завод, який можна зруйнувати і побудувати досконаліше підприємство під сучасну технологію. Земля вічна.
Надзвичайно проблемним і актуальним на перспективу буде питання, за які кошти поповнити Пенсійний фонд України? І не тільки, щоб ліквідувати його дефіцит, а збільшити у декілька разів розміри пенсій. Бідний землю не буде купувати. Її скупить крупний капітал.
Ось чому різницю вартості ціни гектара землі, яку пропонують нам засоби масової інформації, і фактичну її ціну повинна взяти для себе держава, як податок і передати її тільки в Пенсійний фонд України.
Законом України потрібно визначити, що покупець, крім сплати відповідної грошової суми для власника землі, ще сплачує податок у Пенсійний фонд у 2-3-4-кратному розмірі договірної ціни за гектар купівлі – продажу землі.
Адже земля купується не на 5-20 років, а назавжди.
Це не фабрика й не завод, який можна зруйнувати й побудувати
досконаліше підприємство під сучасну технологію. Земля вічна.
Це унікальна, єдина можливість, коли при прийнятті закону про ринок землі влада може на довгі роки повністю вирішити проблеми пенсійного забезпечення усіх пенсіонерів міста і села не за рахунок держави, а за рахунок крупного капіталу, який за заниженими цінами на землю хоче своє багатство примножити у десятки разів.
Для уряду, для влади іншого випадку і можливості різко поповнити Пенсійний фонд і збільшити у декілька разів розмір пенсії не буде. Це унікальний випадок.
Хто буде продавати землю сьогодні? Це власники земельних паїв. Але ж їх залишилось в живих не так багато.
А яке моральне право на власність землі, щоб її продати мають спадкоємці – діти, внуки, правнуки власника паю, які ніколи на цій землі не працювали, а тепер на заробітках за кордоном?
Не власники, а спадкоємці, яким дістався у спадок пай і вони будуть його продавати, повинні платити податок у Пенсійний фонд. Діти власника паю повинні сплатити 20-25 відсотків вартості проданої землі, внуки – 30-40, правнуки і інші спадкоємці – 50 відсотків і більше.
Це все повинно бути відображено в законі про ринок землі. Тут виграє весь наш народ і в першу чергу пенсіонери, які є справжніми власниками неоцінимого багатства землі.
Якщо держава буде виступати покупцем землі – то і вона в тих же розмірах, що і приватна особа, повинна сплатити податок до Пенсійного фонду за рахунок орендаря, якому передасть землю в оренду.
Поданим проектом закону про ринок землі вже передбачається, що право на купівлю землі будуть мати тільки громадяни України. Це правильно.
Але ж землю будуть купувати й іноземні фірми через підставних осіб, які тут же напишуть заповіт, що після їх смерті землю по спадковості передати якомусь родичу десятого коліна, який проживає за кордоном.
Вважаю, що у таких випадках закордонний спадкоємець, щоб одержати у власність українську землю, повинен сплатити податок у Пенсійний фонд України у розмірі вартості врожаю за 200-300 років. Якщо взяти наведений приклад врожайності гектара пшениці по 20
ц/га, помножити на 200 років – це 400 тонн, які сьогодні можна продати за 800 тис. грн. Такий податок він має внести до Пенсійного фонду України.
Микола ЗІНЧУК.
Інформація із сайту газети Сільські вісті 9 липня 2010 року:
Зінчукові висоти
Олексій ГРИГОР’ЄВ, кор «Сільських вістей» Рівненська область.
Знаю його давно, ще до його директорування в Тучині. А на цій посаді він уже понад сорок років. Журналістські стежки зводили мене з ним і на фермах його господарства, і в тракторній бригаді, і на різних зібраннях. Випадало спілкуватися і в селянських громадах. Проте завжди неодмінно відкривав у ньому якусь нову рису людини, господарника, організатора. І завжди відчувалося, що під час зустрічей залишалося щось, ним не висловлене, або ж недочуте мною. Отож і шукав я ту щасливу висоту, з якої краще б бачився він — лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Заслужений працівник сільського господарства України, Герой Соціалістичної Праці, повний кавалер орденів «За заслуги», почесний академік УААН, почесний доктор Львівської національної академії ветеринарної медицини, директор дослідного господарства «Тучинське» Микола Пилипович Зінчук.
А висот у Зінчука немало. Бо щодня протягом усього трудового життя він із синівською любов’ю догоджає людям і ниві, аби краще вона родила, аби добре жилося тим, хто на ній уміло хазяйнує. А від цього й відчуває себе щасливим, як і ті, хто йде життєдайною хлібною борозною поруч із ним.
Його не стомило нелегке служіння полю: приємний, зосереджено усміхнений з виду, надміру акуратний. У розмові схильний до жартів. Характерний поворот голови — він слухає, водночас готовий підтримати, погодитися або переконати в протилежному.
Не так давно я цілий день провів з ним у поїздці по бригадних селах на весняних гонах, що парували теплою благодаттю на розлогих обширах довкруг Полівців, Тучина, Горбова та Микулина. Мав можливість погомоніти про його життя-буття…
Надзвичайно тяжким видалося у нього дитинство. Коли йому було 6 років, пішла з життя мама. Важко доводилось батькові, простому селянинові. Вірний покійній дружині, він так і залишився вдівцем із чотирма малолітніми дітьми, найстаршим з яких був він, Микола. «Усе господарство розпродам, а дітям дам освіту», — не раз говорив батько односельцям. Деякі вважали його за це диваком. Земельний наділ — три десятини — не міг прогодувати сім’ю. Виживали із заготівлі дров, грибів, ягід, на які багаті довкружні ліси.
Микола ще школярем вирішив, що житиме і працюватиме у селі. Про ті роки згадує: «Після одержання атестата зрілості у 1949 році з позиченою обдертою валізою обійшов кілька львівських інститутів. Один з них привабив своєю зовнішньою вишуканістю і гарним вбранням студентів, якоюсь елегантністю. Відтак вибір було зроблено: на ветеринарний факультет зооветеринарного інституту, де коридорами ходили схожі на мене абітурієнти, такі ж сільські хлопці та дівчата».
У студентських клопотах промайнули роки навчання. З дипломом у серпні 1954 року дістав призначення на посаду головного ветеринарного лікаря Тучинського (тоді ще був такий) району Рівненської області.
Тут молодому спеціалістові одразу ж довелося зіткнутися із багатьма труднощами. Адже найбільш занедбаним у повоєнні роки, і не лише тоді, було село. Постколективізаційний період у цьому краї був позначений психологічним зламом селянина, відсутністю техніки, науково обгрунтованих технологій. Натомість — командна система з уповноваженими від влади, далекими від виробництва, з однією вимогою: «Дай!» Дай країні хліб, м’ясо, молоко будь-якими засобами.
Часто розмірковував Микола Пилипович над причинами такого стану. І тоді, коли очолював ветеринарну службу району, у якій налічувалось два ветфельдшери і стільки ж зоотехніків, і коли Тучин став звичайним селом, а він завідувачем ветеринарної дільниці. Та й коли перебував на посаді ветеринарного лікаря у радгоспі «Тучинський», створеному для виробництва елітного насіння зерна і картоплі та впровадження наукових розробок у практику сільськогосподарського виробництва..
У 1971 році Микола Зінчук очолив це господарство. І відразу збагнув: для досягнення бажаних успіхів необхідно відновити родючість вкрай виснажених грунтів та забезпечити належну продуктивність тваринництва. Зрештою, воно й стало тут провідною галуззю.
Розробивши власну технологію виробництва картоплі, яка не узгоджувалася із рекомендаціями вчених та фахівців Міністерства сільського господарства, стали збирати по 400—450, а в деякі роки — й 500 центнерів бульб із гектара (порівняйте з колишніми 63 центнерами).
Спеціалісти дослідного господарства «Тучинське» за безпосередньою участю Миколи Зінчука розробили й власну технологію вирощування цукрових буряків, завдяки якій урожайність зросла з 160 до 500, а в окремі роки — до 600 центнерів з 1 га. Нині їхня агротехніка рекомендована всім бурякосіючим зонам України.
За відносно короткий час урожайність зернових зросла з 18 до 55 центнерів з 1 га. Микола Пилипович зі змішаним почуттям смутку і гордощів згадує майже детективну історію, яка стосувалась вирощування кукурудзи. Знехтувавши інструкцією Мінсільгоспу, у господарстві визначили строки сівби цієї культури з урахуванням регіональних кліматичних умов. Дізнавшись про таке «самоуправство», високі чиновники здійняли неймовірний лемент, підкріплений цілком реальними погрозами. Однак перед неспростовними фактами змушені були відступити, більше того — Зінчуку було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки «За розробку і впровадження нової комплексної технології вирощування кукурудзи на зерно і силос».
Маючи значний фактичний матеріал результатів впровадження нових технологій, почав дбати про розповсюдження досвіду роботи свого господарства. З цією метою підготував і 1986 року видав друком працю «Кормовиробництво — спеціалізована галузь», а 1988 року — «Літньотабірне утримання корів» та «Щедрий луг». Став часто публікуватися в спеціалізованих журналах. З-під його пера вийшло понад 100 книжок, брошур, статей. На основі цих праць йому пропонували захистити дисертацію..
— Я довго міркував над цією пропозицією, — ділиться думками Микола Пилипович. — Та мені більше імпонує практична робота, постійне спілкування з людьми, взаємозбагачення досвідом. Поля і ферми — це і полігон, і наукова лабораторія. І це для мене основне. А от ступінь, скажімо, кандидата сільськогосподарських чи економічних наук на ефективність роботи директора радгоспу так не вплине і, крім іміджу, не додасть йому мудрості…
Люди типу Миколи Пилиповича Зінчука своє високе ім’я творять самі, незважаючи на політичну кон’юнктуру. Отож промовистим у його біографії стало поєднання фактів отримання багатьох, зокрема найвищих, нагород тодішньої держави і порушення проти нього семи кримінальних справ за недотримання загальноприйнятих правил гри.
Про яку галузь не розповідав Микола Пилипович, він неодмінно відзначає людей, досвідом та старанням яких створюється міцне економічне підґрунтя. Це — заступник директора з механізації Костянтин Шевчук, головний агроном Ольга Катеринчик, головний ветлікар Олександр Ліскевич, головний бухгалтер Ольга Марчук та багато інших.
— Щодо працелюбства наших людей, то в яку хату не завітай — натрапиш на трудолюба, але не став далі називати прізвища, а підсумував, — у нашій сім’ї трутні не водяться.
Людині праці тут — уся повнота вдячності. За підсумками року, наприклад, визначають лауреата господарства. До спеціального диплома й портрета в галереї лауреатів, розміщеній у конторі господарства, йому й премія.
Словом, у «Тучинському» людина праці, її сім’я — на першому плані. За останні роки тут збудовано 220 індивідуальних котеджів і квартир для селян. Недавно виросла окраса селища — школа, окрім неї, на кошти господарства збудовано лікарню, поліклініку, аптеку, їдальню, оздоровчий комплекс, літній кінотеатр. Села, які перебувають у системі господарства, сполучені дорогами з твердим покриттям, газифіковані, усі мають водогони.
Багато про що переговорили ми з Миколою Пилиповичем. Торкнулися й такої болючої теми, як реформування нашого агропромислового комплексу.
— Лжереформування, — одразу ж визначив цей процес Зінчук. — Тому ми гірко розплачуємося за недосконале і суперечливе законодавство щодо аграрних відносин, воно не убезпечує селян від свавілля, зокрема під час купівлі-продажу землі. На користь уникнення поспішних кроків щодо розвитку купівлі-продажу її свідчить і зарубіжний досвід. У Німеччині, наприклад, не зважаючи на добре напрацьоване земельне законодавство, накладено мораторій на купівлю-продаж землі на території колишньої НДР, узято курс на збереження сільськогосподарських підприємств на акціонерній основі. Це дає змогу уникати соціальних потрясінь, плавно вводити сільське господарство у ринкові відносини.
— Ще недавно Україна, — продовжив Микола Пилипович, — з ряду сільськогосподарських показників була одним зі світових лідерів. На жаль, під час проведення реформ не було враховано, що сільське господарство, як жодна інша галузь, потребує глибоких знань економіки. Мало місце шельмування колгоспів і вихваляння одноосібних господарств, тим часом як весь світ визнав, що тільки великі господарства можуть забезпечити найбільшу ефективність сільськогосподарського виробництва. Лише так можна застосувати науково обгрунтовані технології тощо. Під час реформ було роздано багато земель для ведення одноосібного господарства. До чого це призвело: половина земель забур’янена, втрачає свою родючість. Особливо небезпечним є перетворення землі на предмет купівлі-продажу. Адже це може призвести до появи поміщиків та безземельних батраків. То що робити селянам із земельними паями? На мою думку, єдиний вихід — це створення приватних орендних підприємств. Але в жодному разі не допускати при цьому здрібнення господарств. У нинішній ситуації для збереження великих господарств, напевно, оптимальним рішенням буде передача землі в оренду тим, хто має бодай якусь можливість її обробляти. Іншого шляху я не бачу. В інших країнах село одержує з бюджету величезні кошти на підтримку свого виробництва. А у нас? На підставі здирницьких податкових законів, цінової політики та іншого наша держава привласнює до 90% виробленого селянами продукту і залишає їм тільки 10-15% — тільки на злидарську зарплату.
З обласканого гойним сонцем узгірка нам відкрилася радісна панорама святого хліборобства. І ми зупинились. Вийшли з директорського легковика з наміром піти до механізаторів. Микола Пилипович раптом підвів очі до неба, і обличчя, досі спохмурніле від реформаторської теми, раптом засяяло усмішкою.
— Жайворон…
Він дзвенів у високості, під голубим куполом неба, зронюючи на землю дзвінкі співучі струни. Жайворон, жива краплина в блакиті, піднімався все вище і вище.
Слухаючи його, Зінчук блаженствував — від внутрішнього умиротворення дзвінкоголосою піснею і її співуном.
Джерело ЧВ
